ВС высказался о признании договора об уступке прав требования недействительным

ВС высказался о признании договора об уступке прав требования недействительным



31.10.2019 16:58

Плата по договору факторинга может быть в форме разницы между реальной ценой требования и ценой, предусмотренной в договоре, право требования по которому передается. Такое заключение сделал ВС в постановлении №906/1174/18, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

4 вересня 2019 року м.Київ №906/1174/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючого — БЕРДНІК І.С.,
суддів: МІЩЕНКА І.С., СУХОВОГО В.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.07.2019 та на рішення Господарського суду Житомирської області від 28.03.2019 у справі за позовом ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі голови комісії з припинення — ліквідатора Шевченка О.В., Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т.А. за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні ПАТ «Банк Форум» в особі голови комісії з припинення — ліквідатора Шевченка О.В.: Особа 1, Особа 4, про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним і скасування рішення про державну реєстрацію прав і обтяжень,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2018 року ПВНЗ «ІПСТ» звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до ПАТ «Банк Форум» в особі голови комісії з припинення — ліквідатора Шевченка О.В., ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т.А. про:

визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24.01.2018 №958-Ф, укладений між банком в особі начальника управління реалізації активів (кредитів) роздрібного бізнесу департаменту супроводження та реалізації активів Таран О.А. та ЦЮД «Дігест»;

скасування рішення нотаріуса Скульської Т.А. від 24.01.2018 індексний номер: 39341218 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що договір від 24.01.2018 за своєю правовою природою є договором факторингу, а відсутність ЦЮД «Дігест» у Державному реєстрі фінансових установ виключає можливість укладення ним договорів про надання фінансових послуг та порушує вимоги законодавства щодо форми, змісту і суб’єктного складу договору факторингу, що є підставою для визнання договору від 24.01.2018 недійсним на підставі стст.203, 215 Цивільного кодексу.

Позиція позивача про те, що договір від 24.01.2018 №958-Ф є договором факторингу і до нього необхідно застосовувати вимоги законодавства щодо суб’єктного складу такого виду договорів, ґрунтується на тому, що ЦЮД «Дігест», заявивши до позивача вимогу про стягнення коштів у більшому розмірі, ніж номінальна вартість відступленої банком вимоги, має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю.

Разом з тим, мотивуючи свою вимогу про скасування рішення нотаріуса Скульської Т.А. від 24.01.2018 індексний №39341218 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого до інформації про державну реєстрацію іпотеки (номер запису про іпотеку 24515233) було внесено відомості про нового іпотекодержателя за договором іпотеки від 19.08.2008 №15309 (Центр юридичної допомоги «Дігест») позивач зазначив, що запис про скасування державної реєстрації прав може бути внесено до Державного реєстру речових прав лише на підставі судового рішення про скасування попереднього рішення про державну реєстрацію.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 2.01.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Банку в особі голови комісії з припинення — ліквідатора Шевченка О.В.: Особа 1 та Особа 4 .

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 28.03.2019, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.07.2019, у задоволенні позову ПВНЗ «ІПСТ» відмовлено.

Судові рішення обґрунтовані тим, що договір від 24.01.2018 №958-Ф за своєю правовою природою є оплатним договором відступлення права вимоги (цесією), а не договором факторингу чи договором про надання фінансової послуги в розумінні закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки за спірним договором жодна із сторін не передає кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність позивачем порушення Центром юридичної допомоги «Дігест» господарської компетенції при укладанні договору від 24.01.2018 №958-Ф, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог про визнання договору недійсним на підставі стст.203, 215 ЦК.

При цьому, суди попередніх інстанцій врахували правовий висновок Великої палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16.

Враховуючи відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору недійсним, суди попередніх інстанцій дійшли висновку і про відмову у задоволенні позовної вимоги ПВНЗ «ІПСТ» про скасування рішення нотаріуса Скульської Т.А. від 24.01.2018, індексний номер: 39341218, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції від 28.03.2019 та постановою суду апеляційної інстанції від 17.07.2019, у серпні 2019 року ПВНЗ «ІПСТ» звернулось з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення, постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

У касаційній скарзі позивач зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку, що договір №958-Ф за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги (цесією), оскільки намір ЦЮД «Дігест» отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю, свідчить про те, що спірний договір є договором факторингу, а тому ЦЮД «Дігест» має бути включеним у Державний реєстр фінансових установ для можливості укладати договори факторингу.

Одночасно в касаційній скарзі позивач заявив клопотання про передачу справи на розгляд ВП ВС з огляду на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано висновки ВП ВС у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16, що свідчить про існування виключної правової проблеми.

Неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору висновків ВП ВС у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16 (щодо розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги) не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС у розумінні ч.5 ст.302 ЦК, у зв’язку з чим у задоволенні клопотання позивача слід відмовити.

30.08.2019 ЦЮД «Дігест» надав заперечення на касаційну скаргу, в яких просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.

3.09.2019 позивач подав заяву про розгляд справи без участі представника та керівника ПВНЗ «ІПСТ», оскільки представник буде приймати участь в інших судових справах в Корольовському районному суді м.Житомира, а керівник позивача не може самостійно представляти інтереси ПВНЗ «ІПСТ».

Сторони у справі своїх представників у судове засідання не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином.

Читайте также:  Общественности дадут право наблюдать за местными чиновниками

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі «В’ячеслав Корчагін проти Росії», заяву представника позивача про розгляд справи без його участі та те, що явка учасників справи в суд касаційної інстанції не визнавалася обов’язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов’язком сторони, Верховний Суд у складі колегії дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників сторін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19.08.2008 між Особою 1 (позичальник) та банком укладено кредитний договір №0075/08/52-CLNv, відповідно до якого Банк відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування $150000,00 строком по 18.08.2018.

Того ж дня, з метою забезпечення виконання Особою 1 зобов’язань за кредитним договором від 19.08.2008 №0075/08/52-CLNv, було укладено:

між Банком (кредитор) та Особою 4 (поручитель) — договір поруки №75-0075/08/52-CLNv, згідно якого поручитель поручився перед кредитором за виконання Особою 1 кредитного договору від 19.08.2008 №0075/08/52-CLNv у повному обсязі;

між Банком (іпотекодержатель) та ПВНЗ «ІПСТ» (іпотекодавець) — іпотечний договір №15309, відповідно до якого предметом іпотеки є нерухоме майно — будівля навчального корпусу за Адресою 1, загальною площею 3073 м2, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності від 20.08.2005 та знаходиться на орендованій земельній ділянці площею 0,9815 га.

У зв’язку з невиконанням Особою 1 зобов’язань за кредитним договором у встановлений договором строк, Банк у грудні 2010 року звернувся до Корольовського районного суду м.Житомира із позовною заявою до Особи 1 та Особи 4 (як поручителя) про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором №0075/08/52-CLNv в розмірі $168668,30, що станом на 2.11.2010 було еквівалентно 1335464,99 грн.

Ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 5.01.2011 у справі №2-5082/10, відкрито провадження у цивільній справі за позовом банку до Особи 1 та Особи 4 про стягнення кредитної заборгованості. Однак, на час слухання цієї справи в матеріалах справи відсутні докази прийняття районним судом м.Житомира рішення у справі №2-5082/10.

26.12.2017 за результатами проведення електронних торгів на електронному майданчику ТОВ «НВП «Інформаційні технології» ЦЮД «Дігест» придбав право вимоги за кредитним договором №0075/08/52-CLNv, договором поруки №75-0075/08/52-CLNv та іпотечним договором №15309, що підтверджується протоколом електронних торгів.

24.01.2018 між банком та Центром юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладено договір №958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив Центру юридичної допомоги «Дігест» право вимоги до Особи 1 за кредитним договором №0075/08/52-CLNv, до Особи 4 за договором поруки №75-0075/08/52-CLNv та до ПВНЗ «ІПСТ» за іпотечним договором №15309 (пп.1.1, 1.2 спірного договору, додаток №1 до спірного договору).

Відповідно до п.4.1 договору №958-Ф за відступлення прав вимоги новий кредитор сплачує банку кошти в сумі 1111414,00 грн.

На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.01.2018, індексний номер: 39341218, нотаріус Скульська Т.А. внесла запис до Державного реєстру іпотек (номер запису про іпотеку: 24515233) про те, що новим іпотекодержателем за іпотечним договором №15309 є Центр юридичної допомоги «Дігест».

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що у зв’язку з укладенням договору №958-Ф Центр юридичної допомоги «Дігест» 12.02.2018 звернувся до Корольовського районного суду м.Житомира із заявою у справі №296/352/12-ц про заміну первісного позивача — банку на Центр юридичної допомоги «Дігест» та уточнив позовні вимоги, а саме: просив стягнути з ПВНЗ «ІПСТ» $168668,30, що еквівалентно 4226582,35 грн. та звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором №15309 шляхом продажу спірної будівлі ЦЮД «Дігест» з укладенням від імені ПВНЗ «ІПСТ» договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем в рахунок погашення кредитної заборгованості в сумі 4226582,35 грн.

Протокольною ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 13.02.2018 у справі №296/352/12-ц замінено первісного позивача — банк на Центр юридичної допомоги «Дігест».

15.05.2018 між Центром юридичної допомоги «Дігест» та ТОВ «Затишний хутір» укладено попередній договір №1477, відповідно до якого сторони зобов’язались в майбутньому, до 15.07.2018, укласти договір купівлі-продажу спірної будівлі за ціною 15000000,00 грн.

Постановою приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Житомирської області ГТУЮ у Житомирській області Кузьміної Л.Л. від 3.10.2018 №252 відмовлено Центру юридичної допомоги «Дігест» у посвідченні договору купівлі-продажу спірної будівлі у зв’язку з тим, що спірна будівля з 29.10.2014 перебуває під податковою заставою та з 30.09.2016 знаходиться під арештом.

Постанова приватного нотаріуса Кузьміної Л.Л. від 3.10.2018 №252 рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 19.02.2019 у справі №296/10107/18 визнана обґрунтованою.

З огляду на викладене вище, судами попередніх інстанцій встановлено, що власником спірної будівлі є ПВНЗ «ІПСТ», що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.03.2019 №161459909.

Враховуючи вчинення Центром юридичної допомоги «Дігест» дій щодо набуття права власності на предмет іпотеки — спірну будівлю для подальшого її продажу, позивач як власник спірної будівлі звернувся до господарського суду за захистом своїх порушених майнових прав та інтересів.

Предметом розгляду даної справи є вимога позивача про визнання недійсним договору від 24.01.2018 №958-Ф на підставі стст.203, 215 ЦК та, як наслідок, скасування рішення нотаріуса Скульської Т.А. від 24.01.2018 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Як вже зазначалось вище, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, беручи до уваги висновки Великої палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16, дійшов висновку, що договір від 24.01.2018 №958-Ф є правочином з відступлення права вимоги (цесією), який є предметом регулювання стст.512, 514 ЦК, а не договором факторингу, як помилково вважає позивач, а тому вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Проте, Касаційний господарський суд не погоджується із вказаними висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони є передчасними, зробленими з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи <…>.

Відповідно до ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3, 5 та 6 ст.203 Цивільного кодексу.

Згідно з чч.1, 2 ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (ч.1 ст.227 ЦК).

У п.1 ч.1 ст.512 та ст.514 ЦК вказано, що кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Читайте также:  Юрий Луценко не видит причин расследовать деятельность Байдена

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У ст.350 Господарського кодексу закріплено, що банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов’язується передати кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов’язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом, цим кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно зі ст.1077 ЦК за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Визначення факторингу міститься у ст.49 закону «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої факторинг — це придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 6.02.2014 №352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3.04.99 №231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів — суб’єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Відповідно до ч.3 ст.1079 ЦК фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1, чч.1, 2 ст.7 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, — інших послуг (операцій), пов’язаних із наданням фінансових послуг.

Юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі, якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, аналіз стст.512, 1077 ЦК свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб’єктним складом правочинів, за метою їх укладення.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі ст.1078 ЦК може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

При розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст.513 ЦК). Оскільки факторинг згідно з п.3 ч.1 ст.49 закону «Про банки і банківську діяльність» є кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у ст.6 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відмінність зазначених договорів за суб’єктним складом полягає в тому, що відповідно до ст.2, 512—518 ЦК за договором відступлення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-які фізичні або юридичні особа.

Аналіз ч.1 ст.1077 ЦК, ст.350 ГК, ч.5 ст.5 закону «Про банки і банківську діяльність», п.1 ч.1 ст.1 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» свідчить про те, що суб’єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності (ч.2 ст.1079 ЦК), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч.3 ст.1079 ЦК) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з п.5 ч.1 ст.1 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні п.11 ч.1 ст.4 вказаного закону факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов’язанні (ч.3 ст.656 ЦК).

Читайте также:  На Закарпатье презентовали отделение Ассоциации защиты прав юристов (видео)

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 13.04.2016 у справі №910/8670/15-г (3-226гс16), у постанові Великої палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №909/968/16, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №910/6659/17 та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3.04.2019 у справі №591/4552/17.

Отже, характерними ознаками договору факторингу є те, що:

йому притаманний специфічний суб’єктний склад (клієнт — фізична чи юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності, фактор — банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник — набувач послуг чи товарів за первинним договором);

його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

вимоги до форми такого договору визначені у ст.6 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

Ураховуючи положення наведених вище норм матеріального права та правову позицію щодо розмежування договорів цесії та факторингу, у справі, яка розглядається, ні суд апеляційної інстанції, ні суд першої інстанції, в порушення вимоги стст.86, 236, 237 ГПК, не дослідили і не надали правову оцінку зібраним у справі доказам, зокрема:

пп.1.1, 2.1 договору від 24.01.2018 №958-Ф, якими передбачено, що за спірним договором банк відступає Центру юридичної допомоги «Дігест» права вимоги до Особи 1 за кредитним договором від 19.08.2008, до Особи 4 за договором поруки від 19.08.2008 а до ПВНЗ «ІПСТ» за іпотечним договором від 19.08.2008 шляхом продажу таких прав;

п.2.2 договору від 24.01.2018 №958-Ф у сукупності з додатком №1 до договору (на який є посилання в п.2.2 спірного договору), відповідно до якого Центр юридичної допомоги «Дігест» набув усі права кредитора за основними договорами (кредитним договором від 19.08.2008, договором поруки від 19.08.2008 та іпотечним договором від 19.08.2008) щодо сплати боржниками коштів, процентів, штрафних санкцій, неустойок у розмірах, вказаних у додатку №1 до спірного договору.

А згідно додатку №1 до спірного договору розмір цієї заборгованості складає $162619,57, що еквівалентно 4693985,11 грн.

п.4.1 договору від 24.01.2018 №958-Ф, згідно з яким сторони домовились, що за відступлення прав вимоги новий кредитор (ЦЮД «Дігест») сплачує банку 1111414,00 грн.

При вирішенні спору, не дослідивши умови спірного договору (пп.1.1, 2.1, 4.1 з урахуванням додатку №1), ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції, не надали оцінки тій обставині, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за спірним договором шляхом купівлі-продажу (4693985,11 грн.) перевищував ціну її відступлення (1111414,00 грн.), та не перевірили пояснення позивача, що за спірним договором ЦЮД «Дігест» як новий кредитор фактично набув право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором.

Крім того, не проаналізувавши всі умови договору від 24.01.2018 №958-Ф та обставини справи, суди попередніх інстанцій не встановили мети укладення цього договору з урахуванням тієї обставини, що спірний договір було укладено на стадії ліквідації банку відповідно до закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.73, 74, 76, 77, 86, 236—238, 282 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій не дотрималися вимог процесуального закону щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов’язані з ними обставини, тому висновки цих судів щодо відсутності підстав для задоволення позову є передчасними.

Порушення попередніми судовими інстанціями норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст.300 ГПК).

Відповідно до п.2 ч.1 ст.308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ч.3 ст.310 ГПК постановлені у справі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, перевірити доводи сторін та подані ними докази, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Керуючись стст.300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» задовольнити частково.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.07.2019 та рішення Господарського суду Житомирської області від 28.03.2019 у справі №906/1174/18 скасувати.

3. Справу №906/1174/18 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

двенадцать − 3 =

наверх